сторінка 41 гдз 8 клас українська література Слоньовська 2021


Відповідь:


Діалог із текстом
1. Назвіть відомих кобзарів ХІХ–ХХ століть. Що об’єднує їхні долі?
Федір Грищенко-Холодний, Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Федора Грищенка-Холодного, Михайло Кравченко, Самійло Яшний, Гнат Гончаренко, Андрій Малишко, Олександр Корнієвський, Валерій Бондар, Василь Семенюк, Олекса Шауліс, Олекса Морус. Декого з кобзарів об’єднує те, що хлопці були сліпими від народження або втратили зір через якісь обставини. Але кожен з них добре навчався у пана-майстра, хтось 3-5 років, хтось 12, кожен віртуозно грав і йшов у народ нести любов до рідного краю та оспівувати героїчні події, красу нашої держави.

2. Що цікавого ви довідалися про кобзарські школи?
Є історична згадка, що у кобзарській школі на Січі формували кобзарську сотню, куди приймали співців, які під час бою уміли застосувати шаблю чи пістоль, а вони підіймали бойовий дух побратимів. Як свідчить історія, не тільки в Запорозькій Січі існувала кобзарська школа. У більших містах, а подекуди й містечках, у ХІІ–ХІХ століттях по всій Україні діяли кобзарські братства (гурти), цехи чи школи зі своїм статутом, хоругвою (прапором), своїм судом і мовою для втаємничених, іншими словами – мовою, незрозумілою оточенню, щоб представники влади, які переслідували народних співців, не могли розуміти їхніх розмов чи намірів. Поважні літами талановиті співці («пан-майстри») не менше ніж три роки учили молодих мистецтва гри й співу. У кобзарських осередках, доступ до яких був дуже обмежений, хлопчик-підліток, дуже часто сліпий або з поганим зором, роками сумлінно вчився, тоді складав «визвілку» (іспит) і після посвяти отримував право самостійно мандрувати Україною й виконувати пісні й думи. Це вже був не просто майстер своєї справи, молодий талановитий співець, а й високоморальна особистість.

3. Що вам відомо про Тараса Шевченка як пошановувача кобзарського мистецтва?
Тарас Шевченко підписав свій «Кобзар» Остапу Вересаю такими словами: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». Я вважаю, що і свою збірку Т.Шевченко не дарма так назвав «Кобзар», бо поважав співців України, й сам до них належав. А Пантелеймон Куліш засвідчив, що Тарас Григорович пересилав народному співцеві О. Вересаю гроші й високо оцінював пісні, які кобзар виконував, тобто намагався підтримати матеріально, бо не був байдужим до його долі. А сам Остап Вересай про Шевченка після смерті поета згадував із глибоким сумом: «Була голова оцей Тарас… У нас, мабуть, і не буде вже такої».

4. Яких сучасних виконавців дум ви знаєте? На якому музичному інструменті вони собі акомпанують?
Василь Литвин, Микола Литвин, Василь Нечепа. Бандура є їхнім інструментом.

5. Чому народні співці користувалися своєю мовою, якої не розуміли сторонні?
Мовою для втаємничених, іншими словами – мовою, незрозумілою оточенню, щоб представники влади, які переслідували народних співців, не могли розуміти їхніх розмов чи намірів.

6. Що ви довідалися про переслідування кобзарів у ХІХ столітті й у добу радянської влади?
– Про розстріляний з’їзд українських бандуристів у 30-х роках ХХ століття;
– Про долю народних співців за кордоном і в Україні за часів не тільки російських царів, а й Сталіна і пізніших радянських правителів: «Звичайно, музична цензура існувала у багатьох країнах у різні періоди, але навряд чи історія знає приклади цілеспрямованих спроб знищення інструменту, як це відбувалося з бандурою в Україні протягом майже двох століть.
– Тим не менше, приблизно так розвивалася ситуація з бандурою на початку минулого сторіччя.

Діалоги текстів
1. В інтернеті або довідковій літературі знайдіть відомості про Національну заслужену капелу бандуристів України і підготуйте цікаву інформацію про цей колектив.
Історія колективу розпочалася 1902 року, коли в Харкові відбувся XII археологічний з’їзд, на якому Гнат Хоткевич організував виступ кобзарів та лірників. Це була перша спроба гуртового співу та гри на бандурі перед глядацькою аудиторією. І вдалася вона надзвичайно: «Зал не можна було впізнати. У всіх якісь радісні обличчя, усі товпляться біля сліпих кобзарів та лірників, тиснуть їм руки, запрошують до себе». Цей професійно підготовлений виступ довів, що бандура — не примітивна деревина зі струнами, вона має широкі можливості, може бути повноцінним ансамблевим та оркестровим інструментом.
Нащадок запорозьких козаків Василь Ємець у 1918 року створив у Києві «Кобзарський хор» із семи виконавців. Саме від цього колективу веде свій родовід Національна заслужена капела бандуристів України.
Вже до 10-річного ювілею (1928-й) капела виконала більше двох тисяч концертів. Тодішня преса засвідчувала: коли київські кобзарі співають, у залі нерідко всі встають і співають разом із ними. Така була сила впливу на глядачів.
Капела переживала періоди розквіту та занепаду, припиняла існування та знов відроджувалася. 1923 року колектив відновив свою діяльність під орудою Георгія Копана, а згодом, 1925 року — Михайла Полотая. Колектив розширив свою діяльність численними концертами в Україні, і це сприяло популяризації капели та колективного кобзарства.
У 1930-х, одному з перших періодів тотального наступу московсько-більшовицького режиму на Україну, нашому національному інструментові як віснику історичної правди оголошено справжню війну, організовано цькування кобзарства та облави сліпих кобзарів — носіїв правічних традицій кобзарського мистецтва. Що пережила в ті часи капела бандуристів, можна лише здогадуватися зі спогадів очевидців.
Проте з волі Божої кобзарське мистецтво не загинуло: знаходилися люди, які боронили, допомагали, підтримували, відроджували…
1930 року керування колективом перейшло на руки Миколи Опришка, а з 1933 р. ним керував Борис Данилевський. У січні 1934 р. припинили артистам платити зарплати, а в жовтні 1934 р. колектив був зліквідований.
У березні 1935 р. на основі учасників колишньої Київської та Полтавської капели був створений об’єднаний колектив, який проіснував аж до проголошення другої світової війни в 1941 р.
Під керівництвом Миколи Михайлова капела записала декілька платівок у 1937 р., які стали зразковими. Після М. Михайлова мистецьке керівництво часто змінювалося. Деякі керівники працювали з колективом тільки по два тижні, до арешту.
1939 року після анексії Західної України Радянським Союзом Капела об’їхала всю Західну Україну з концертами «Слово Тараса» відзначаючи 125-ліття народження великого кобзаря.
Після німецького нападу 22 червня 1941 на Радянський Союз колектив, який був на гастролях у Кіровограді, було розформовано, а учасників одразу ж мобілізовано.
Під час німецької окупації в 1942 р. 17 учасників довоєнного колективу відновили діяльність капели, назвавши її «Капелою бандуристів ім. Т. Шевченка». Нею керували спочатку Григорій Назаренко, а потім Григорій Китастий. Капела короткий час концертувала Україною, але її було вивезено в Німеччину для концертування в таборах для Остарбайтерів. Після війни капела емігрувала в США, оскільки повернення було рівнозначне тортурам і страті.
1946 року колектив відновив Олександр Захарович Міньківський. За керування Міньківського капела набуває надзвичайно високого рівня культури хорового співу. Після О. Міньківського керівництво капели перебрав Григорій Куляба, а після нього Микола Петрович Гвоздь, який очолював капелу 33 роки (з 1977 до 2010). Саме за його керування колектив отримав теперішню назву: Національна Заслужена Капела Бандуристів України імені Георгія Іларіоновича Майбороди.
Оригінальне, самобутнє мистецтво бандуристів знають і люблять в усіх куточках нашої України та за її межами. У репертуарі прославленого колективу — українські народні пісні, старовинні та сучасні думи, твори українських та зарубіжних композиторів, духовна музика.
З колективом співпрацювали та співпрацюють відомі співаки: Іван Козловський, Борис Гмиря, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Марія Стеф’юк, Ольга Нагорна.
Хоровий спів у супроводі ніжного сріблястого тембру бандур, театралізація кожної пісні створюють незабутнє враження, полонять серця і душі всіх, хто хоч раз доторкнувся до джерел української пісні у виконанні Національної заслуженої капели бандуристів України.

2. Знайдіть в інтернеті й перегляньте український художньо-історичний фільм режисера Олеся Саніна «Поводир» (2014), в основу сюжету якого покладено мандри радянською Україною американського хлопчика й українського сліпого музики напередодні та під час Голодомору 1930-х років. Важливо, що для зйомок найтрагічніших епізодів було запрошено понад сотню справді незрячих людей та кобзарів, зокрема у фільмі знімався сучасний бандурист Тарас Компаніченко (нар. 1969 р.). Які враження справив цей фільм на вас особисто? Окресліть коло основних проблем кінострічки. Підготуйте розповідь про репресії радянської влади щодо кобзарів, бандуристів, лірників.

Мистецькі діалоги
• Розгляньте картину сучасного українського художника Анатолія Якимця «Остання пісня кобзарів». На основі змісту картини доведіть, що трагічні події на полотні відбуваються в радянські часи. Як поводяться народні співці перед смертю? Чому один із них піднімає до неба ікону й хрест? Для чого художник змалював на передньому плані переляканого хлопчика-поводиря? Яка пора року і яка погода увиразнює страждання співців? Що ви можете сказати про образи радянських карателів? Які емоції викликають ці образи у вас?
Події відбуваються у радянські часи, на цей факт вказує радянська форма: на фуражці та поясі-п’ятикутна зірка -символ радянського союзу. Морозна, холодна зима, а кобзарі з поводирями вишукані у стрій перед ровом. Одних митців підштовхують прикладами гвинтівки у рів, інших заколюють штиками, деякі вже лежать мертві на білому снігу. По цьому ж біленькому снігу топчуться і самі вбивці, зіштовхуючи поранених та вбитих у рів важкими чоботами. Увагу привертає маленький поводир, який хоч і наляканий дуже сам, але намагається захистити свого майстра – учителя. Дитина, стоячи на колінах, міцно тримається за тулуб кобзаря, який співає останню пісню свого життя. Інший бандурист підняв руки до неба, у правій руці у нього ікона, у лівій – хрест – атрибути, які теж нещадно знищувала радянська влада. Чоловік у молитві звертається до Бога, просить допомоги та сил знести це покарання та прийняти душі невинних до царства небесного. Кожен бандурист не молить про помилування, залишається вірним своїм переконанням, бо патріотизм, національність, душу не можна зламати.