Українська мова 5 клас: Теоретичний довідник

Лексикологія – це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови (лексику).

Кожне слово має лексичне значення — те, що воно означає. Слова, що мають одне лексичне значення, називають однозначними. Слова, що мають два і більше лексичних значень, називають багатозначними.

Пряме значення слова – це його звичайне, первинне значення. Переносне значення виникає внаслідок перенесення назви одного предмета на інший за схожістю (наприклад, золоті руки, гострий язик). Слова з переносним значенням роблять мовлення виразним, тому їх широко використовують у художньому стилі.

Синоніми – це слова, різні за звучанням, але однакові або близькі за лексичним значенням. Вони допомагають уникнути повторів та уточнити думку.

Антоніми – це слова з протилежним лексичним значенням.

Омоніми – це слова, однакові за звучанням і написанням, але різні за лексичним значенням.

Пароніми – це слова, близькі за звучанням, але різні за значенням.

Закінчення – це змінна значуща частина слова, яка виражає його граматичне значення (рід, число, відмінок) і служить для зв'язку слів у реченні.

Основа – це частина слова без закінчення, яка виражає його лексичне значення.

Слова, які не мають закінчення, називаються незмінними (наприклад, прислівники: швидко, вчора).

Нульове закінчення — це закінчення, яке не виражене звуком, але вказує на граматичну форму слова (наприклад, у слові дуб нульове закінчення вказує на називний відмінок однини).

Корінь – це головна значуща частина слова, спільна для всіх спільнокореневих слів. Спільнокореневі слова — це слова зі спільним коренем, але різними лексичними значеннями (ліс, лісник, пролісок). Їх слід відрізняти від форм слова — того самого слова з різними закінченнями (ліс, лісу, лісом).

Префікс – це значуща частина слова, яка стоїть перед коренем і служить для утворення нових слів.

Суфікс – це значуща частина слова, яка стоїть після кореня і служить для утворення нових слів або надання їм емоційного забарвлення.

Префікси пре-, при-, прі-:

• пре- пишемо для вираження найвищого ступеня ознаки (можна замінити словом дуже): прекрасний, премудрий.
• при- пишемо, якщо префікс вказує на наближення, приєднання, неповну дію: приїхати, пришити, присісти.
• прі- пишемо лише у трьох словах: прізвище, прірва, прізвисько.

Префікси з- (с-), роз-, без-:

• Префікс с- пишемо перед к, п, т, ф, х (Кафе «Птах»). В інших випадках пишемо з-.
• Префікси роз-, без- завжди пишемо з буквою з.

Фонетика вивчає звуковий склад мови. Звуки ми чуємо і вимовляємо.

В українській мові 6 голосних звуків: [а], [о], [у], [е], [и], [і].

Приголосні звуки поділяються на:

• Дзвінкі (утворені з голосу й шуму) і глухі (утворені тільки з шуму). Більшість із них утворюють пари: [б]-[п], [д]-[т], [з]-[с] та ін.
• Тверді та м'які. Більшість твердих мають парні м'які: [д]-[д′], [т]-[т′]. Не мають парних м'яких губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), шиплячі ([ж], [ч], [ш], [дж]) та деякі інші.

Графіка вивчає знаки для передачі звуків на письмі. На письмі звуки позначаємо буквами. Букви ми бачимо і пишемо.

Алфавіт (абетка) – це сукупність букв, розташованих у встановленому порядку. В українському алфавіті 33 букви.

Особливості позначення звуків:

• Букви я, ю, є позначають два звуки ([йа], [йу], [йе]) на початку слова, після голосного, апострофа чи м'якого знака. В інших випадках — один звук та м'якість попереднього приголосного.
• Буква ї завжди позначає два звуки [йі].
• Буква щ завжди позначає два звуки [шч].
• Буквосполучення дж, дз можуть позначати один злитий звук ([дж], [дз]) або два окремі звуки.

Склад – це частина слова, що вимовляється одним поштовхом повітря. Кількість складів у слові дорівнює кількості голосних.

Наголос – це виділення одного зі складів з більшою силою голосу. В українській мові наголос вільний і рухомий.

Правила переносу слів:

• Слова переносимо за складами (кни-га).
• Одну букву не залишаємо і не переносимо (олія — не переноситься).
• Не можна розривати буквосполучення дж, дз, якщо вони позначають один звук (ґу-дзик).
• Апостроф, м'який знак, й залишаються біля попередньої букви (бур'-ян, кіль-це, бай-ка).

Орфоепія вивчає правила правильної вимови. Усі наголошені голосні вимовляємо чітко.

Ненаголошені [е] та [и] у вимові наближаються один до одного. Щоб перевірити написання, треба змінити слово так, щоб сумнівний звук став наголошеним.

Пишемо е, якщо при зміні слова звук випадає (вітер — вітру). Пишемо и в коренях -бир-, -пир-, -тир- та ін., якщо далі є наголошений суфікс -а- (збирати).

Уподібнення – це наближення у звучанні одного приголосного до іншого.

Щоб перевірити написання сумнівного приголосного, треба змінити слово так, щоб після нього стояв голосний.

Спрощення – це випадання одного зі звуків у групі приголосних для полегшення вимови.

Чергування – це закономірна зміна звуків у коренях чи суфіксах під час творення слів або зміни їх форми.

Для досягнення милозвучності (евфонії) в українській мові відбувається чергування:

• у — в: учитель в аудиторії (щоб уникнути збігу приголосних або голосних).
• і — й: Олена й Андрій (щоб уникнути збігу голосних).
• Прийменник з має варіанти із, зі для уникнення складних для вимови збігів приголосних (вийшов зі школи).

М'який знак (ь) пишемо після букв д, т, з, с, ц, л, н для позначення їх м'якості (день, сіль), а також у суфіксах -еньк-, -ськ- та ін. Не пишемо після губних, шиплячих та деяких інших приголосних.

Апостроф (') ставимо для позначення роздільної вимови твердого приголосного та наступного я, ю, є, ї. Пишемо після губних (б, п, в, м, ф), після р та після префіксів, що закінчуються на приголосний.

Подвоєння букв відбувається на межі значущих частин слова (префікса і кореня, кореня і суфікса).

Подовження приголосних [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [л'], [н'], [ж'], [ч'], [ш'] відбувається між двома голосними в певних групах слів.

Синтаксис вивчає словосполучення і речення. Пунктуація — правила вживання розділових знаків.

Словосполучення – це два або більше самостійних слів, поєднаних за змістом і граматично, де одне слово головне, а інше — залежне.

Речення – це одне або кілька слів, що виражають відносно закінчену думку. Кожне речення має граматичну основу (підмет і присудок).

• Підмет — головний член речення, що називає предмет і відповідає на питання хто? що?.
• Присудок — головний член речення, що називає дію або стан підмета і відповідає на питання що робить підмет? який він є?.

За метою висловлювання:

• Розповідні (повідомляють про щось).
• Питальні (містять питання).
• Спонукальні (містять наказ, прохання, пораду).

За емоційним забарвленням:

• Окличні (виражають сильні емоції, в кінці ставимо знак оклику).
• Неокличні.

Додаток — називає предмет і відповідає на питання непрямих відмінків (кого? чого? ким? чим? та ін.).

Означення — називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? котрий?.

Обставина — називає місце, час, причину, мету, спосіб дії і відповідає на питання де? коли? як? чому? та ін.

Однорідні члени речення відповідають на те саме питання, залежать від того самого слова і виконують однакову синтаксичну роль.

Розділові знаки:

• Кому ставимо між однорідними членами, якщо вони не з'єднані сполучником, з'єднані протиставними сполучниками (а, але) або повторюваними сполучниками (і...і).
• Кому не ставимо, якщо вони з'єднані одиничним сполучником і, й, та, чи, або.

Якщо при однорідних членах є узагальнювальне слово, то ставимо двокрапку (якщо воно стоїть перед ними) або тире (якщо воно стоїть після них).

Звертання – це слово або сполучення слів, яке називає того, до кого звертаються. На письмі виділяється комами. Не є членом речення.

Вставні слова – це слова, за допомогою яких мовець виражає своє ставлення до висловленого (впевненість, невпевненість, емоції тощо). На письмі виділяються комами. Не є членами речення.

Складним називають речення, яке має дві або більше граматичних основ. Частини складного речення поєднуються за допомогою сполучників або без них. Між частинами складного речення зазвичай ставимо кому.

Пряма мова – це точно відтворене висловлення певної особи. Вона береться в лапки. Слова автора вказують, кому належить пряма мова.

Діалог – це розмова двох або кількох осіб. Кожне висловлення (репліка) пишеться з нового рядка, перед нею ставиться тире.

Спілкування – це обмін інформацією, думками, почуттями. Ситуація спілкування включає адресата, мету, тему, місце і час.

Текст – це група речень, об'єднаних темою та основною думкою. Він має зачин, основну частину і кінцівку.

Типи мовлення:

• Розповідь (що сталося?).
• Опис (який предмет?).
• Роздум (чому так?).

Есе — невеликий твір довільної форми, що виражає власні думки та враження автора.